Перейти до основного вмісту

Від панянки до селянки. Розділ 3

“Вірця ніколи не зрозуміє” - подумала Даша, коли вийшла з дому подруги. Повертатись додому не хотілось, там знову ті облізлі стіни і пустий холодильник. Ех, лиш би зі Святом все вийшло. От тоді вони втре Вірці носа, а то нічо вона не вартує, а несе себе вище.
Дорогою зайшла в магазин, купила дрібноту усяку, аби мати чим поснідати завтра. Вечеряти уже не буде, бо поїла в подруги, а от про сніданок варто подбати.
Уже вертаючись додому, побачила здалеку Андрія. Тьохнуло. Але Даша вчасно прийшла до тями. Не можна собі дозволяти емоцій, особливо таких. Треба думати про Свята.
Не думалось. Свят стояв в неї перед очима, і ніяких почуттів не з’являлось. Хоч би як Даша не старалась - нічого. Серце мовчить. Серце противиться. Голос серцю Даша давати не збирається. Звикнеться. Злюбиться. Стерпиться.
Лягла на ліжко, не роздягаючись. На стелю не дивитись, там великі діри на стику панельних плит. Декілька років тому сусідка зверху затопила, і там де розмокло, шматки стелі просто відвалились. Пролежала так декілька хвилин і врешті заснула.


Усі наступні дні на ножах. Свят не подзвонив того ранку. Та й наступного вечора теж. Даша нервувала. Ну не буде ж вона сама йому телефонувати. Ні, вона чекатиме. Почекає ще два дні, а тоді… Що тоді робити Даша не знала. Можна було б, звісно, набрати мимохідь, спитати як життя. Чи краще зайняти вичікувальну позицію? Їй ж зовсім не треба, щоб Свят подумав щось не те.
Як діятиме точно ще не придумала. Знала тільки одне - у нього є ще два дні. Сподівалась, що він все ж зателефонує.
Тим часом телефон не мовчав. Дзвонила мама. Коротко розповіла про себе новини і нагадала про передачу, яку відправила автобусом. Даша з нетерпінням її чекала. Мама час від часу передавала рейсовими автобусами, або знайомими своїй дочці пакунки з речима і грошима. Але цього разу отримати пакунок було надприємно, адже за ці гроші можна було б купити якусь люксову обновку, щоб на наступний раз вразити Свята. Якщо, звичайно, Свят дасться чути.
Вечором, після мами, подзвонила якась жінка. Представилась маминою колегою Настею і сказала що везе пакунок з Італії. Домовилась зустрітись наступного дня по обіді. Даша навіть зраділа. Подивиться, що мама доброго наготувала і на деякий час забуде про Свята.
Дашина мама уже двадцять років в Італії. Спочатку, коли Даша була маленькою, їй здавалось що мама поїхала в якусь чарівну країну і працює там принцесою. Звичайно, принцесою, звідки тоді вона ще, як не з палацу, передає усілякі гарні-кольорові речі. Так вона й усім  розповідала, аж поки старший хлопака з двору не сказав їй:
- Дурко, ти Дашко! Сраки вона там старим італійцям миє!
І увесь двір почав реготати. Даша в сльози і додому. Одразу кинулась бабці в спідницю, витирає сльози прямо в край полотна.
- Ба, то правда шо мама попи старим італійцям миє? Ба, ну скажи шо то не так?
Ба тільки гладила Дашу по голові і приказувала:
- Не плач, не плач, квіточко. Й не ще ти чутимеш, й не таке ще бачитимеш. Не плач, не плач, квіточко.
З того часу Даша більше нікому не говорила, що її мама за кордоном. А як хтось питав, звідки в неї обновки, то відповідала що то дуже дорогий імпорт, але де його взяла - мовчок. Не любила маму за те, що вона її соромила. Не любила за те, що вона її кинула. Не любила, бо вона не змогла приїхати на бабусин похорон.
То були чорні дні. Вугільно-чорні, як туші брендових фірм. Даша йшла додому з останнього екзамену. Не йшла - бігла. Бігла розповісти бабусі, що здала. Дівчина дуже переживала через цей екзамен й не думала, що зможе витягти його на тверду четвірку (а як бути історично точним - то на дев’ятку).
Дівчина довго тарабанила в двері, але по ту сторону тиша. Даша пробувала засунути ключ в замок - не пішло, видно що бабусині ключі були в дверях. Отже, вона вдома. Вдома і не відчиняє. Ще декілька хвилин так простояла, а тоді до сусідки. Не знала чого пішла до Віриної мами. Певно, відчувала що жінка в біді не залишить. Тітка Оля одразу ж підняла з дивану свого чоловіка, нехай би він поліз у сусідній балкон, подивився чи все добре. На щастя, Віра жила з Дашею через балкон. Балкони один від одного відмежовував тонкий шматок гіпсокартону, в якому дівчата поробили собі дірочки, та й спілкувались. Дядько Славік швидко переліз між балконами. Віра добряче злякалась за тата, який ледь тримався, поки перелазив. Даша ж не помітила, який подвиг зробив дядько - усі думки біля бабусі.
За декілька хвилин дядько Славік вийшов на балкон і крикнув до тітки Олі:
- Викликай швидку!
Даша затряслась. Перелякалась. Оніміла від жаху.
Усе що було далі, наче сон. Дядько Славік відчинив двері. Тітка Оля була біля бабусі, увесь час доки їхала швидка. Дівчата, Віра і Даша побігли до сусідки-медсестри, аби та прийшла поки на поміч.
Не врятували. Не діждалась бабуся швидкої - померла на руках у тітки Олі.
Організацію похорону взяла на себе тітка Оля. Більше нікому було. Дашина мама одразу ж вибачилась перед жінкою, пообіцяла як тільки буде змога передасть гроші - і за похорон, і за добру службу. Щось з візою не виходило, Даша не розпитувалась. Просто додала ще один пункт в список “Чому я ненавиджу свою маму”.
Так, Даша не любила маму, але передачі отримувати любила. Там жінка завжди клала гроші. Раніше вона передавала ще одяг усілякий, але дівчина не носила його, тож врешті жінка відмовилась від ідеї передавати доньці будь-що інше окрім грошей і їжі.


Цього разу в пакунку були солодощі і продукти - томатні пасти, спагетті, всякий інший крам і гроші. Даша подякувала тій жінці, що передала мамин пакунок і одразу ж до міняйл. Треба було поміняти мамині євро, а в банку робити це дорого, ще й паспорт їм подавай і інші персональні дані. Даші куди простіше було робити ці валютні операції в міняйл. На території, де їй зазвичай ціла купа, стояло тільки дві людини з пачкою грошей у руках. Один із них - малоприємний мужчина, у нього Даша ніколи не міняла, бо курс у нього ще гірше банківського. Біля іншої ж жіночки з грішми уже стояв клієнт. Даша подумала хвильку і вирішила, що краще почекати “чергу”, ніж влетіти в копієчку. Дівчина підійшла ближче і неабияк здивувалась. Жінка саме торгувалась зі Святом.
- Ти гривні чи долари купуєш? - спитала його Даша, а сама раділа. Он як доля гарно все придумала, звести їх у такому місці.
- Та от треба 300 євро купити, а тут кажуть треба зачекати.
- Євро в такій кількості з собою не ношу ніколи, - відгавкнула жінка, - То йти вам за грішми?
- Ідіть вже, - сказав Свят, розвівши руками, - Почекаю.
Міняйло одразу ж взяла телефон і відійшла кудись із ним. Очевидно, дзвонила до когось, щоб перекупити валюту.
- Давай так, я тобі поміняю євро, а ти мене зводиш на каву? - сказала майже жартома Даша.
- Давай, - погодився хлопець.
І вони двоє, оглядаючись, щоб ця жінка-міняйло бува не застукала їхньої втечі, пішли швидкою ходою прямо в ближайшу кав’ярню.


Кави того дня не пили. Гуляли парком. Усе квітло. Птахи співали. Дорослі гомоніли. Діти сміялись. Подалі від головної алеї було багато місця, де можна було просто сісти на траву і дивитись в небо. Свят купив соняшнику і усяких снеків у ятці на головній алеї (мабуть, у кожному пристойному парку повно яток з пивом і іншим крамом). Розмістились на траві. Свят сів на свій светр, трохи вділивши тканини і для Даші.
- Каву завжди можна встигнути, а от погода хороша не завжди випадає.
Дівчина кивнула. Рука потягнулась зняти каблуки. Вони тут були ні до чого. Дівчина на шпильках соняшник не лузає.
- Чому “Даша”? - різко спитав Свят, відкриваючи упаковки з снеками.
- Чому мене так батьки назвали? - перепитала.
- Ні. Чому саме “Даша”. Якось не по-українськи.
- Ну, - здивувалась.
Даші здавалось очевидним. Ну що ім’я таке - “Дарина”. Як ніби ганька зо села. Ще б й справді Ганнусею назвали.
- Ну от як повністю твоє ім’я звучить? - не переставав Свят.
- Дарія, - злукавила дівчина.
- Ну можна значить Дарою тебе називати. Можна?
Дівчина ніяково кивнула. Ще ніхто так не прискіпувався до її імені. Яка різниця: Даша чи Дара? А врешті, головне аби не Дариною чи якою Данусею.
- Значить, Дара, - усміхнувся Свят.
Це уже потім Даша подумає, що варто було б і Свята спитати про його ім’я, а тоді хотілось обговорювати інше.
- Чим займався ці дні? - спитала дівчина, очікуючи що хлопець проллє світло на свої будні.
- Мав декілька фотосесій. Ну таке. Нецікаве, - відмахнувся Свят, - А ти?
- Теж нічого особливого.
Обоє боялись сказати щось зайве. Аби тільки не зрушити ореол, який собі надумали. Свят боявся видатись несамостійним. Даша боялась виглядати легковажною. Так і бігали від однієї теми до іншої, аби тільки не торкнутись найважливішого. Не пересіктись поглядами. Не видати своєї гри. Блефували з усіх сил, як могли.
Якби тільки хтось збоку спостерігав, то одразу ж збагнув, що між ними іскрить. Іскрить так, що страшно від тієї напруги. Але обоє бояться випускати назовні, відпускати себе. Сказати усе як є. Відкрити усі карти.
Весна ніколи не приходить одразу і напевне. Вона, як юна дівчина, що не до кінця переконана як себе поводити. Вона починає з холоду і відчуженості. Потім тепліє. Деколи, навіть душно їй стає. А потім знов приморозок. Боїться, чи не переступила рамки дозволеного. І знову усе повторюється.
За годину стало холодно. Сонце сховалось і температура різко впала. Спочатку труситись від холоду почала Даша, але видавати не хотілось. Свят теж не одразу помітив, що супутниця замерзла. Усвідомив, коли й самого почало трусити від холоду. Запропонував піти кудись погрітись. Дівчина охоче погодилась. Горнятко кави не завадило б.
Та до кави так і добрались. За декілька хвилин до Свята зателефонували:
- Алло… Ага. Коли? Завтра… Ну я раніше не можу. Півгодини?! Я не буду бігти з язиком на плечах. Завтра і не раніше… А, - хлопець видав майже крик, - Ну добре, буду.
Свят відклав телефон:
- Даро, мушу бігти. Правда. Каву в наступний раз обіцяю. Навіть дві.
Дівчина кивнула. Усмішка зникла з лиця.
- Не дуйся.
Свят поклав руки на Дарині плечі і легенько притягнув дівчину до себе. Хотів поцілувати, але вчасно пригадав, що поки ще рано. Тому просто цьомнув дівчину в лоб.
- Не дуєшся? - перепитав.
Дашу все ще било струмом. Вона очікувала поцілунку, але Свят всього то пройшовся губами по її лбу. Невже вона йому не подобається?
- Все добре, правда, - сухо відповіла, розчарована незірваним поцілунком.
- Я передзвоню. Мушу бігти.
Свят ще раз пройшовся рукою по її плечі і швидко пішов у іншу сторону. Нічого не пояснив. Куди він? Навіщо? Даша стояла посеред дороги, ще не відійшовши від різкої втечі Свята.
Що за такі справи можуть висмикнути хлопця з побачення? Здогадки найгірші. Зазвичай, Даша просила, аби Віра дзвонила до неї на першому побаченні, аби у випадку чого вона могла втекти. Мовляв, подруга - справи. Може й тут те саме? Але ж ні, не схоже. Вони довго були в парку, та й це не було сплановане побачення. Що тоді? Дівчина губилась в здогадках.
Ще й цей недопоцілунок. Що це могло означати? Тільки те, що йому не цікаво з нею. Якщо хлопець тебе не цілує, значить він не хоче тебе цілувати. От і все.
Набрала Віру. Тільки Віра могла втішити у важку хвилину.
- Алло, - подруга одразу ж відгукнулась.
- Привіт, можеш говорити?
- Ага.
- Вірцю, що робити? Ми зі Святом гуляли. Він пішов різко. Майже втік? Може йому не цікаво? А ще навіть не поцілував…
Віра демонстративно позіхнула. Вона чула це не вперше. І вочевидь, не востаннє. Даша завжди після кожного побачення дзвонила і розповідала, як усе жахливо пройшло або навпаки.
- Можна я до тебе прийду? Мені дуже треба поговорити.
- Даша, я трохи занята.
- Ого, ти занята? Невже в твоєму занудному житті з’явилось щось веселе?
Віра проігнорувала докір подруги.
- В мене, правда, справи. Може вечором?
- У такої красуні як я, вечір розписаний. Чао-какао.
Даша вибила дзвінок. Сіла на лавку неподалік. Усі її залишили. І Свят, і Віра. А окрім них, і примарної мами нікого у неї й не було. Інших подруг, крім покладистої Віри вона не нажила.

Посумувала ще трохи і пішла додому. В обійми своїх пошарпаних стін.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

100 книжок прочитано. bookchallenge_ua 100|200

Ось Вам список прочитаних мною книг у рамках #bookchallenge_ua.Рівно 100. Поїхали!

#bookchallenge_ua закінчено! 159 книг за рік.

Ось Вам повний перелік книжок, що були зі мною цього року:

1. Порнографія. В. Гомбрович
2. Чарівна Ти. Чак Поланік
3. Літо, прощай. Рей Бредбері