Перейти до основного вмісту

море-гори.

Дуже хочеться аби Ви побачили тут не просто історію, а дещо більше.
Бо я й справді вірю, що мова й кордони не мають значення. Є люди. І тут, і там.
Люди всякі. Добрі й злі. Чесні й лукаві. І геополітика тут не має жодного значення.



Розплющила ліве око і швидко заплющила знов. Сонце припікало шкіру, залишаючи на ній червоні плями. Навпомацки знайшла кусень коцика і прикрила ним обличчя, сховала від палючого сонця. Полежала ще трохи, та врешті підвелась.
Справа від неї - межа до сусідів. Біля межі посаджено декілька персиків. Смачніших ніколи не коштувала. З іншого боку - невелика хатинка. Весь дах і одна суцільна стіна - у виноградній лозі. А з іншого боку - довгі пруття йдуть від дому і аж до калитки - інший сорт.
Згорнула коцик, повісила на гілку дерева. Пішла поближче до хатини, в тінь, сховатись від сонця.
-                     Алєся, - почулось з дому, - Праснулась?
-                     Ага! - відповіла дівчина, зриваючи ледь вистиглу гілку винограду.
-                     Тагда іді кушать. Я тут борщ сваріл. Бабушкін - гуцульскій.
Дід Костик виглянув на ганок і помахав рукою, мовляв «ходи сюди». Трохи згорблений від старості, проте все ще з вогником в очах.
-                     Іду, - відповіла дівчина і швидко пробіглась по сходинкам до хати.
На весь дім пахло борщем і часником. Дід Костик не пошкодував часнику для власно приготовлених пампушок, бо вважав, що саме це відрізняє бабусин борщ від свєкольніка його матері.
Сіли за стіл. Олеся не надто смакувала борщем - зморена сонцем, їсти не хотілось.
-                     Сєйчас пакушаєш і на пляж?
-                     Напевне, сонцепік спаде і піду.
-                     Нєхарашо дєвушкє адіноко гулять. Тєбє навєрно нєвєсєло адной в домє со старим дєдом.
-                     Ну що ти? - спитала Олеся, доїдаючи пампушку, - З тобою добре, діду. А в гори можна і без компанії.
-                     Нєужто адна чєрєз гори пойдьош? Єдь к городу, а там на катєр. І удобнєє і красіво.
-                     Ні, діду. Не те. Краса, коли море і гори водночас. Гори і море.
-                     Как хочєш, - відповів дід, - Кампотіку наліть?
Олеся підставила стакан і вгледілась в вікно.
Тільки тут час йшов повільно, мов резиновий. Перетікав з однієї форму у іншу. Його завжди вдосталь.
Олеся завжди в дідовому домі спала у садку і тому кожен ранок тут починався радістю. Будило сонце. Снідала персиками, що росли прямо над її ложем. Вмивалась теплою водою, що була в бочці біля дому і тільки тоді йшла в дім, аби прийняти душ і поспілкуватись з дідом. Дід Костик - рання пташка, до того часу уже обходив всі свої володіння і міг годинами розповідати про те, яка розумна собака на подвір’ї чи про те, який хороший урожай винограду цього року. На весь його садок з усіх культур залишились тільки персики і виноградні лози. Після бабусиної смерті нічого більше йому й не треба, окрім персиків, бо багато догляду не просять і винограду, який так любила бабуся. Дід Костик мав улюблений жарт, що його жінка заміж вийшла не за нього, а за виноградні лози у його домі.
Після того як дід оглядав усе подвір’я, йшов в хату, до кімнати своєї коханої. Єдина місце, що наче зупинилось в часі. Кожного ранку наводив годинник на столику і сідав поруч. Говорив із нею.
Олеся ніколи не заходила в ту кімнату. Аби не порушувати ідилію. Тихенько прокрадалась повз і йшла з дому. Заходила в магазин, аби взяти якусь провізію і в гори. За декілька будинків від дому була невелика доріжка - прямо в гори.
Одразу ж на схилах цілі плантації винограду. А за ними - краса. Гірські схили омиваються морем, і як дивитись зверху вниз - дихання зупиняється. Під тобою море. Безкрає і глибоке. Як приглянутись ближче, то бачиш всю красу мису Айя. Довго, правда, довго не полюбуєшся - лячно. Гори різко тікають в море, обриваються.
Сьогодні на цьому місці і зупинилась. Сіла прямо на траву - погляд в море. Прямо туди де воно плавно перетворюється в небо.
Залишилось ще трохи. Вдихнула легке повітря. Тут рай.
Дід Костик, наче останній з лицарів. Так завжди говорила бабуся. Він з’явився одразу ж після війни. Все післявоєнне літо провів у Львові і тільки за декілька днів до від’їзду познайомився з Лілечкою - майбутньою дружиною. Часу приглядатись один до одного не було, тому одразу спитав в лоба “Вийдєш за мєня?”. Лілечка ніч думала, а на ранок відповіла “так”. Розписались на іншому кінці планети - у Владивостоці. Саме там служив Костя. Потім ще кілька переводів в різні кінці тоді ще Радянського Союзу. Життя у військових містечках гнітило Лілю, проте жінка мовчала. Головне, що поруч Він, її сердечний друг, а решта - дрібне.
Усе перемінилось, як Лілечка завагітніла. Костик довго не думав, одразу ж запропонував їхати додому. Де дім - знав точно, в батьківській хаті, неподалік Севастополя.
Час йшов, народжувались діти і швидко виростали. Їх понесло по різним містам, а згодом, після розвалу Союзу, й по різним країнам. Тільки Лілечка і Костик залишались вдома. В перші роки незалежності донька з запалом кликала їх до Канади. Відмовились, бо ніде краще не живеться в старості, ніж там, де пройшла молодість.
Тільки влітку в родинне гніздо повертались діти й внуки. Олеся любила слухати бабусині розповіді про останнього лицаря - Костика:
-                     Так і шукай, внуцю, по серцю. Воно само знає, де його половина. А як взнає, то й не думай - хапай. Знаєш, як у мене з Костиком було? Як зустрілись - не змовкали. Усе говорили-говорили, а потім дивимось на небо, а там уже й зорі зникли - ранок. А тоді Костик каже “Ти хоть замєтіла, ми на разних язиках?”. Замовкли і мовчали. Один одному в очі витріщились і дивимось. Як так, усю ніч про все говорили, і аж на ранок зрозуміли, що різними мовами?! Тепер кожного разу, як змовкаємо - згадуємо ту першу ніч і сміємось. Хіба ж то не любов?
Олеся з відкритим ротом слухала ті історії. А перед сном уявляла як виросте і у неї з’явиться свій Костик - й справді останній лицар. І усі мови світу зіллються в одну - мову серця.
Час йшов, Олеся дорослішала, поїздки до моря перетворились в релаксійні подорожі. Розмови з бабусею інтимніше:
-                     Знаєш, мене як дуже питають про Костика - я кажу, що то друг. Й справді, кращої і щирішою дружби у мене не було. Всім болем ділилась з ним, усією радістю - з ним. Буває сядемо з ним біля лози і говоримо, згадуємо щось, видумуємо. Нічого кращого нема, ніж наш маленький світ. Я навіть довго не гостюю, бо дома фортеця. Дома - мій рай.
А потім до Олесі подзвонили. Сказали, що бабусі більше нема. Уся родина влаштувала бій, закликали дідуся до себе. Проте дід Костик відмовся:
-                     Здесь мой дом, мой рай і мая крєпость! Буду ждать  свой час здєсь. Здєсь моя Лілєчка жила і я здєсь доживу.
Ніхто не переконав.
До моря так і не дійшла. Декілька годин отак під відкритим небом. Помаленьку почали збиратись сутінки. Море розхвилювалось. Лягла на траву аби бачити небо. А перед очима майорять пейзажі: мис Айя, золотий пляж, виноградник діда Костика. І так легко на душі.
-          Олесю, ти чуєш?
Очі відкривати не хотілось.
-          Олесь? З Криму дзвонили. Дід Костик – помер.
Відкрила очі. На обличчі усмішка.
-          Не дарма значить снився. Прощався, мабуть.
І заплакала.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

100 книжок прочитано. bookchallenge_ua 100|200

Ось Вам список прочитаних мною книг у рамках #bookchallenge_ua.Рівно 100. Поїхали!

#bookchallenge_ua закінчено! 159 книг за рік.

Ось Вам повний перелік книжок, що були зі мною цього року:

1. Порнографія. В. Гомбрович
2. Чарівна Ти. Чак Поланік
3. Літо, прощай. Рей Бредбері