Ти не можеш цього уникнути

Годинник повільно відміряв хвилини. Секундна стрілка робила коло і наче відрізала кожну хвилину. Одну за одною. Тік-так.

Настя ліниво розглядала годинник на руці. Найбільшу увагу віддала секундній стрілці, що невтомно, наче серце, дріботіла, відміряючи секунду за секундою. Вдивлялась так, наче ось-ось час повинен зупинитись, тільки чомусь не зупиняється. Шкода! Бо вона ж так мріяла, аби все завмерло. Як у Гете, «зупинись мить, ти прекрасна». Але ж вона угоди з Фаустом не укладала. Її час продовжує повільно спливати.

Вона ж воістину жила чудове життя. Настільки чудове, що кожного разу доводилось оглядатись, чи бува ніхто не жене ззаду, аби все це щастя у неї поцупити. Кожного ранку, прокидаючись, вона щипала себе за руку, щоб переконатись – все це не сон.

Тоді Настка не знала як воно, бути ситою щастям. Та й як воно, бути ситою, теж не знала. Вони з сестрою спали на одному ліжку і дуже тішились, якщо мама не приходила додому ночувати. Бо ж в маленькій комуналці було лише одне велике ліжко і старий продертий диван, на якому лежала бабуся. Настка уже не пам’ятає, коли бабуся ходила по кімнаті. Мама ж розказувала, що як тільки з дому винесли дідуся, бабуся лягла на диван і більше не вставала. Уся опіка за старенькою лягла на Насткину сестру – Ольцю. Та була на три роки старша і наче на ціле життя розумніша. Ольця постійно вчилась і мріяла стати великою людиною. Її ставили в приклад не лише Настці, але й усім знайомим дітям. Ольця завжди мала пораду і рішення на будь-яку проблему. А коли почала квітнути, то до розуму додалась неабияка врода. Пишне каштанове волосся, пухкі вуста і фігурка, наче у порцелянової ляльки. Ніхто дівчині не давав проходу. Старші чоловіки обіцяли їй протекцію і виконання усіх матеріальних бажань. Юні ж хлопці нічого, окрім палкої любові запропонувати не могли. Але то були такі сильні любові, що рушать гори. Ольці ж все було на одно. Нецікаво. Вона мріяла поступити в Київ, здобути диплом і стати великою людиною. А тоді забрати до себе маму, бабусю і Настку, звичайно. Кожного вечора, коли вони лягали спати, Ольця розказувала про ці плани Настці і вони разом мріяли, де будуть жити в Києві і чим займатимуться, коли виростуть.

Того літа була аномальна спека. У їхній кімнаті завжди було прочинене вікно. Днями бабуся важко дихала і кликала чоловіка, щоб її забрав. Настка злякано дивилась на стареньку і щоразу приносила їй води. Бабуся надпивала і знову бралась стогнати. Ольця саме поїхала подавати документи. А мама знову кудись зникла. Уже декілька днів вона не з’явлалась вдома. Настка ж залишилась глядіти бабусю. Вечором, коли спека спала, їй стало легше. Вона перестала кликати дідуся і мирно лежала. Настка, переконавшись, що бабусі краще, вийшла гуляти. Ніч була зоряна. Поцілунки палкими. І любов та була до скону.

Повернулась зранку, тихенько встромила ключ у двері, аби нікого не розбудити. На пальчиках зайшла в кімнатку і ахнула з переляку. Посеред кімнати лежала бабуся і показувала рукою на кухоль:

-  Оди, - хрипіла старенька синіми губами.

Настка швидко кинулась до кухля, набрала повний келих і тремтячими руками простягнула її бабусі. Жінка жадібно взялась пити. Дівчина ж не зводила очей з бабусі. Щось було не так. Лице якось дивно витягнулось і частина наче зовсім не слухалась старенької.

- Иуку заав, - пробувала вимовити бабуся.

Настка нічого не розуміла. Нічого, окрім того, що з бабусею трапилось щось недобре. Вона забрала у жінки келих, вийшла в коридор і набрала швидку.

Далі все пішло не так. Лікарі, що махнули рукою з огидою відповівши: «Інсульт, довго не протягне». Ольця, яка першим ж поїздом приїхала додому. І мама, що за декілька днів повернулась і божилась дівчаткам, що більше їх не покине. Всі вони нічого не сказали Настці, але вона відчувала, що кожен із них винить її в тому що сталось.

Більше всього, звісно, картала вона сама себе. Бо ж якби вона тієї ночі нікуди не пішла все було б добре. Єдиний, хто знав, що насправді трапилось тієї ночі і де була Настка, - Микола. Перша Насткина любов. Він горнув дівчину до серця і говорив, що вона не винувата. Інсульт не можна попередити. Це наче бомба – бам, і встрелить. Не зупиниш. Настка вірила йому, але все одно картала себе, бо не вберегла.

Настка вірила йому, коли на початку вересня він покликав її на море розвіятись. За свій кошт, зрозуміло. Дівчина, не питавшись дозволу, поїхала із ним. То були чарівні два тижні. Вона вперше скоштувала мідій і устриць. Жили вони на берегу одеського пляжу і кожного ранку бігли, наче малі діти, до моря. Кожної ночі вони теж спускались на пляж, аби помилувати морем і насолодитись одне одним.

Саме там, на одеському пляжі, Настка зустріла Його. То був непримітний чоловік в старнькому каптурику і в протертих джинсових шортах. Він декілька днів підходив до неї, і вони перекидались декількома словами про погоду. Та й траплялись ті розмови лише тоді, коли Микола кудись відлучався. За декілька днів Настка не витримала, відправила Миколу в готель, а сама підійшла до чоловіка.

- Як вас зовуть? – спитала.

Чоловік наче чекав, що вона прийде. Усміхнувся і відклав свою книгу.

- Валерій, а тебе?

- Мене Насткою кличуть.

- Анастасія, значить? Чудесне ім’я.

- Ви живете неподалік? Я бачу вас кожного дня.

- Ні, я вільний митець. Подорожую країною. А на цей пляж приходжу, як тільки тебе помітив. Хотів поговорити із тобою.

Настка злякалась. Мама завжди говорила, щоб та не підходила до незнайомців. Навіщо ж вона підійшла до цього Валерія?

- Не лякайся, - лагідно мовив чоловік, - я маю що тобі сказати.

- Що?

В голові роїлись думки. Що їй може сказати незнайомець.

- Я не люблю так починати розмову, але нічого не вдієш. Я трохи бачу майбутнє. І як тільки тебе побачив, зрозумів, що мушу тебе попередити.

Настка ледь не пирснула зо сміху. Ага, бачить майбутнє. Таких казок вона ще не чула.

- Ану дай руку, - Валерій повільно взяв Насткину ліву руку.

Він пильно вдивлявся в кожну смужку на долоні. Повільно викручував руку в потрібний бік, проводив своїми шершавими пальцями по лініям Насткиної долі. А тоді тихенько відповів:

- Так я і думав…

Настці перехопило дух. Вона не вірила у хіромантію, чи ще якісь способи заглянути у майбутнє, але цей чоловік викликав довіру. Вона й не подумала б відсахнути руку.

- Що там? – набралась мужності спитати.

- У тебе є сестра, яка тебе дуже любить.

Настка кивнула. Звісно ж є.

- Але зараз з нею сталось горе. Вона важко його переживатиме. І врешті не переживе.

Дівчина набралась ляку. Яке горе? У Ольці ж все життя попереду. Вона нещодавно поступила в Києво-Могилянську академію. Яке горе з нею може трапитись? Нісенітниця!

- І ти залишиш її з цим горем сам на сам, - продовжував Валерій, - бо зустрінеш чоловіка свого життя.

- Невже це не Микола? – намагалась віджартуватись Настка.

- Ні, - похитав головою чоловік, - Микола – то транзитне захоплення. Велику любов ти зустрінеш за декілька років. То буде високий чорнявий хлопець. Він витягне тебе з твого болота, з якого ти хотітимеш втекти. І у вас буде щасливе життя. Ти прокидатимешся кожної ночі від несамовитої любові до нього. І та любов буде настільки сильною, що врешті почне вас ламати.

- Як ламати?

- На шматки. Вона трощитиме вас і врешті задушить свою силою. Той чоловік піде до іншої. То трапиться на вашу п’яту річницю. І ти все подальше життя хапатимеш повітря, наче тобі щойно дали під дих. Наче все повітря викачали і залишили тебе помирати.

- Нісенітниця!

Настка вирвала руку і хотіла було встати. Валерій взявся за руку, аби зупинити її:

- Ти не зможеш цього уникнути.

Настка різко встала і пішла. Навіть не обернулась, щоб подивитись на цього чоловіка.

Наступного дня його на пляжі не було. А ще через день на пляжі не було Настки, вона тряслась у вагоні дорогою додому.

Дома ж її чекала заплакана Ольця. Вона обійняла сестру і прошепотіла:

- Мене відрахували…

- Як?

Настка відчула, як під Ольчиними ногами не стало землі. Сестра стала схожою на збитий мішок. Від її вроди, і сили, і розуму майже нічого не залишилось.

- Вони подзвонили вчора. Я не з’явилась на заняттях 10 днів. І відрахували. А мені ж не було з ким лишити бабусю, - відповіла Ольця, ховаючи сльози в посмішку.

Настка відчула, як життя дало їй ляпаса. Смачного ляпаса, від якого важко утриматись на ногах. Але вона змогла. Дівчина розівчилась реагувати на такі вибрики долі. Її спокою можна було б лише заздрити. Вона спокійно зреагувала, коли додому повернулась мама, щоб сказати, що йде назавжди. Вона спокійно дивилась, як Ольця до щоденного обіду купувала пляшку пива. Як вона відрощувала собі бока і синці під очима, і все менш була подібна до її колишньої сестри. Вона спокійно організувала бабусин похорон. І так само спокійно відреагувала, коли в місті до неї підійшов високий стрункий юнак з проханням познайомитись.

Здається, Остапові вдалось розбудити ту дівчинку, що міцно в ній спала. Настка навчилась літати, усміхатись. Остап дарував Настці квіти, гарний настрій і велетенське кохання. Настка ж відповідала тим же. Тож коли юнак освідчився, Настка і не думала відмовляти. Незважаючи на те, що Остап прохав окрім її руки, ще й спільного переїзду до столиці. Дівчина і це прийняла з радістю. Вона ж завжди пам’ятала ті історії, які її в дитинстві розповіла Ольця. Оті мрії про життя в столиці, яким не судилось здійснитись. Для Ольці точно. Настка ж їх втілить в життя. Житиме в столиці з коханим чоловіком. Хіба то не щастя?

Одразу ж після пишного весілля, на яке, до слова, не було запрошено Насткиної родини, молодята переїхали в Київ. Остапова любов виплекала в ній неймовірну жінку. Він називав її Настунею. І вона, й правда, наче воскресла. Переродилась. Від її попереднього життя не залишилось ні згадки. Настя навіть забула домашній номер і голос рідної сестри.

Тепер Насті ніхто не був потрібен, окрім Остапа. Чоловік став їй киснем, її їжею, її великою нестримною любов’ю. Вона так боялась згубити його і згубити оте почуття цілковитого розчинення в нього, що не народжувала дітей. Аби не довелось краяти ту безмірну любов ще для когось. І аби Остапа ні з ким не ділити.

Та з роками до тієї любові домішувався страх. Все більше і більше. Настя могла прокинутись посеред ночі, наче її ошпарили водою. Вона згадувала слова Валерія, якого колись зустріла на одеському пляжі. «Ти не зможеш цього уникнути». Не зможе уникнути. Чому вона тоді так гордовито пішла, не повіривши жодному слову? Адже він сказав правду. Про Ольцю він сказав правду. Її відрахували з університету, розтрощили її мрію і вона не справилась. Все правда! Значить і про Остапа правда. Значить, це кохання і правда їх задушить. Тільки ж як кохання може душити?

Настя перевела погляд на чоловіка, що спав поруч і відчувала, як в легенях бракує кисню. Вона на мить забувала дихати, коли бачила його скули, легеньку небритість і скуйовджене волосся. Так, кохання може душити. Але от чи задушить?

Жінка встала з ліжка. Тихенько, на пальчиках пішла на кухню. Взяла кухоль холодної води. Аби прийти до тями. Сіла в кімнаті і не спускала очей з годинника. Він повільно відміряв секунду за секунду. Закінчував хвилиною. А тоді знову тік-так, тік-так.

Через тиждень у неї з Остапом шоста річниця весілля. А годинник не зупиняється. Тік-так. Тік-так.

Невже хіромант сказав правду?

Тік-так. Тік-так.

Настя сидітиме цілу ніч, дивлячись як годинник відміряє її життя. Устами промовлятиме: «зупинись мить, ти прекрасна». Ти прекрасна, чуєш. Зупинись!

А годинник вперто відповідатиме «тік-так». Так. Так, мить прекрасна. І невблаганна.

Так продовжуватиметься ще шість ночей.

Сьому ж ніч вона проведе в своєму новому домі. Лікарні для психічно-хворих. Де теж, сидіме мовчки, дивитиметься на годинник і шепотітиме «тік-так».

Таки так. Ти не зможеш цього уникнути.