мрії і реальність. або чому мені не стати поетом/письменником.

Усе дитинство я мріяла бути письменницею.
Писала короткі розповіді в зошитах в косу лінійку. А потім писала довші історії в зошитах на 12 аркушів. А коли мені було 10, то написала цілу велику книжку (як мені тоді здавалось) в зошиті на 48 аркушів. А потім намагалась написати ще більшу в зошиті на 96, але зошит загубився і книжки не вийшло.
Далі зі мною трапилась рима і я пішла геть іншим шляхом. Але історія зовсім не про те.

Власне, хотілось сказати інше.
Від першого маленького оповідання чи віршику я геть по іншому уявляла цю професію (якщо це, звісно, професія).
Мені здавалось, що коли я виросту, то сидітиму в гарній затишній кімнаті і писатиму. Трохи подорожуватиму, трохи говоритиму з людьми і писатиму. Власне, це усе, чого мені хотілось - писати.

А потім я виросла. І виявилось, що для того аби мати можливість писати і бути прочитаною, треба ще й торгувати пичкою і іншими своїми запчастинами. Прямо танці з бубнами влаштовувати на сцені.
Ох уж ці тенденції. Чого тільки не виробляють: хіба що тільки стриптизу при прочитанні вірша не бачила (ей, підхопіть ідейку). Не в тому столітті я, мабуть, народилась. Бо маю дуже тверде переконання: письменник повинен писати. поет повинен писати. це основна його задача і ціль.

недалеко дійду з такими переконаннями, правда?