чотири кулі.

Він чув гуркіт хвиль, що розбивались об риф, і думав: добре було б намалювати все це. Лежав і дивився в небо, де не було нічого, крім східного вітру, а в застебнутій годинниковій кишеньці його шортів лежали ті чотири кулі. Він знав, що в них уся решта його життя.

Чотири повинно вистачити. Він ж на них витратив останні гроші. На них і на цей будиночок на острові. А ще на квитки тим трьом дурням, але то пусте. Найцінніший приз чекає його попереду. І це зовсім не гроші.

Шум почав скаженіти, хвилі з усієї сили вдаряли об риф і розбивались. Він підвів голову. Вечоріло.

Тоді підвівся, згорнув церату, що лежала під ним і пішов до будиночка. Гості уже чекали. Вони сиділи біля каміна в прихожій. Дорожні сумки недбало лежали в коридорі. Він перечепився за одну із них і тихенько вилаявся. Тоді одягнув наймилішу усмішку і привітався до гостей:

- Пані, панове, радий вітати вас на острові.

Жінка підвелась з крісла, зняла капелюшок і недбало кинула його на крісло.

- Віолетта. А це Костянтин, мій чоловік.

- Можна просто Костя, - чоловік теж підвівся і потиснув йому руку.

- Приємно, Сергій, - він представився і уклінно нахилив голову.

- Дивно, що на цьому загубленому поміж морів острові, управляючий теж українець, - відказав Костя.

- Після катастрофи я все проміняв на усамітнене життя на острові. Ось, час від часу кличу до себе гостей.

- Охрініти! – в розмову втрутилась молодиця, яку йому не представили, - Виграти квитки на кінець світу і зустріти тут земляка.

- Вікторія! Де твої манери?

Сергій поглянув на дівчину. Розхристана зачіска, з якої стирчало сотні неслухняних волосків, легка шифонова сукня, і часте дихання, що змушувало її груди здійматись при кожному вдихові. Пухлі розтріскані губи і великі зелені очі. Як ж вона була схожою на його кохану. Сергій провів рукою по мокрому лобі. Більше не можна давати волю емоціям.

- То де наші кімнати? Ми стомились з дороги? – спитала Вікторія.

- Я проведу.

Сергій разом з гостями піднявся на другий поверх, де розташовувались в ряд чотири спальні кімнати.

- Обирайте собі до смаку. Але обов’язково вранці скажете мені, які обрали. Щоб я передав покоївці.

- Звісно, Сергію.

- Багаж?

- Принесу за декілька хвилин.

Сергій спустився сходами в коридор. Що це за Вікторія? Він не її очікував. З ними мала приїхати інша людина. Це псує план. Сергій намацав в кишені чотири кулі. Що тепер йому з цим всім робити?

Чоловік заніс дорожні сумки на другий поверх, перепитав в гостей чи все добре і пішов до себе в кімнату. Собі ж він обрав маленьку спальню на першому поверсі, що за кращих часів слугувала кімнатою для прислуг.

Не роздягаючись ліг на ліжко. Як ж йому хотілось все забути. От прямо зараз піти до берега, дістати олівці і малювати. Але він давно не малював. Після її смерті з-під його олівців виходили лише її портрети. З кожним разом все гірше. Кожного наступного разу він забував домалювати якусь важливу деталь: родимку на щоці, мімічну зморшку між бровами. Потім не міг підібрати точний відтінок волосся і шкіри. Він забував її. Отак легко і швидко забути як виглядало лице коханої дружини, і водночас неможливо забути емоції, які з нею пов’язано. Кохання неможливо забути. Зрештою, він перестав малювати. Він більше не міг малювати її досконалі портрети, а отже перестав це робити зовсім.

Тепер ж йому хотілось лише одного – забути. Забути все і почати спочатку. Тільки для цього йому потрібні ті чотири кулі.

Зранку його розбудила Нена – стара жінка, що жила в хижі неподалік і доглядала за цим будинком. Вона англійською повідомила Сергієві що гості прокинулись і уже поснідали. Сергій подякував їй і витяг з кишені кілька доларів. Жінка взяла зарплатню і вийшла.

Він сів на край ліжка і почав обдумувати план. Так, все пішло шкереберть, але він все владнає. Як то кажуть, він програв бій, але ще може виграти війну.

Сергій переодягнувся в сорочку і джинсові шорти. Дістав з шухляди пістолет і зарядив кулями. Тоді поклав їх в кишеню джинсів. Оглянув в дзеркалі, чи не помітно зброї. І тільки опісля вийшов в обідню залу гостей.

- Як ви тут спите? Ці хвилі, мов скажені пси, ні на хвилю не замовкали! Я не виспалась і дуже зла! – замість привітання сказала Вікторія.

- Зі спалень, що виходять на схід, моря не чути, - з усмішкою відповів Сергій.

Всередині він лютував. Йому хотілось прямо зараз проткнути цій дівиці барабанні перетинки. Нехай взагалі нічого не чує, раз їй хвилі їй заважають.

- Так, але звідти зовсім не видно моря!

Костя закотив очі.

- Ти, здається, купила їй усе, крім мізків! – прокоментував чоловік.

Він повільно поклав виделку на стіл. Його жилаві руки зовсім не пасували його професії. Єдине, що могло вказувати– великі синці під очима, як ознака безсонних ночей в клініці.

- Костю! – Віолетта грюкнула бокалом так, що з нього вилилось вино на скатертину, - Як ти смієш? Це знедолена дитина!

Вікторія слухала це все і усміхалась. Наче не розуміла про кого вони. А може, бо чула ці сварки сотню разів.

- Віоло, якби ти таскала її по розвиваючим центрам, а не по своїм салонам, то все було б добре. Це не я їй життя псую!

У Кості на лобі виступили жили, а з рота бризнула слина. Він засоромився і швиденько витер лице серветкою.

- Це ти вбив її матір, пам’ятаєш! Твоя лікарська помилка вартувала цій жінці життя!

Віолетта різко встала зі столу і підійшла до вікна. Сергій, що мовчки спостерігав цю картину, засунув руку у кишеню. Переконатись, чи пістолет на місці. Здається, прийшов його час.

- Віоло, - спокійно сказав Костя, - Я просив мені не нагадувати. Ти думаєш, я не згадую про це кожного разу, коли її бачу. Ти сама прирекла мене на щоденну муку.

Вікторія мовчки вийшла з кімнати. Але, здається, ніхто, окрім Сергія, цього не помітив.

- Я спасла дитині життя! Я! А ти смієш мене винити в тому що вона не така розумна, як тобі хочеться? Не така геніальна, як твій дорогий син?

Ось хто мав бути з ними третій. Його син. Сергій не спускав руки з пістолета. Ще мить і він вистрелить.

- Не чіпай сина, - Костя встав зі столу і підійшов до дружини.

Сергій обійшов кімнату, так щоб зникнути з поля зору подружжя. Тоді глянув на їхні спини. Дістав з кишені пістолет і зробив чотири постріли. Наосліп. Коли розплющив очі, побачив що вони обоє лежали на підлозі. Текла кров. Вони, здається, були ще живі.

Сергій протер своєю сорочкою пістолет і кинув його поруч. Що робити далі? У фільмах рідко показують, як ховається вбивця. Він вийшов в коридор і ледь не помер. Біля дверей стояла Вікторія.

- Молодець! Ти щойно вбив моїх названих батьків.

Він лежав на березі і слухав море. Хвилі накочувались на берег і знову відступали. Він думав, стане легше. Думав, що опісля вбивства, примара його дружини зникне і він почне малювати. Хоч би ось ці хвилі. Але ні. В його голові були лише її портрети. За ці довгі шістнадцять років вони стали схожі на карикатури, але він не міг малювати щось інше.

- Моя мама померла, народжуючи мене. Костя зробив якусь помилку і вона померла. Спочатку, мене хотіли віддати батькові. Але Віола, вона працювала його медсестрею, попросила мене залишити. Сказати татові, що я померла. Бо тато, кажуть, був збоченцем. В мами на тілі було сотні синців від його рук і олівців. Уяви, він запихав у неї олівці. Художник хрінов. Так, я в один день і померла, і народилась. Я любила їх. Правда.

Сергій розплющив очі і подивився на Вікторію. Зачіска, що зовсім не трималась купи. Неслухняне волосся роздувало вітром, хоч дівчина час від часу закладала його за вуха. Вологі зелені очі, які щойно вилили ріку сліз і пухлі розтріскані губи. Як же вона була схожа не неї.