слова

Я рахувала слова, так наче старенька рахує біля каси копійки. Наче боялась, що мені їх не вистачить. Перебирала кожне слово, кожне речення, кожен абзац в голові. Щоб не сказати зайвого і разом з тим сказати головне. 
Я довго жила з цими словами. Я прокидалась із ними. Засинала теж. Я дивилась на себе в дзеркало і бачила ці слова. Я ходила вулицею і чула ці слова. Коли я залишалась сам на сам, мені нічого не залишалось, окрім як уявляти, як я озвучую ці слова. Я хочу розлучення. Я хочу. Розлучення. Мені треба розлучення. Це звучало егоїстично. Але я не знала як викреслити егоїзм і залишити суть. Нам треба розлучитись. Нам треба. Кому нам? Мені і моєму хворому егоїpму? Я говорила “Розлучення” і чула Андрієве “Не говори дурниць”. Я говорила “Розлучення” і чула Андрієве “Ти хоч раз ставала на моє місце?”.
Я лягала на його половину ліжка, одягала його футболку, носила його домашні капці. Навіть депілювалась з його кремом для гоління. Я намагалась стати на його місце. І не могла. Бо у нього не було місця. Бо він був особливим. Він був. Десь усередині мене.
Ми не зможемо ніколи розлучитись повністю. Бо я всеодно носитиму усіх наших ненароджених дітей в собі. Шматки його плоті залишаться в мені назавжди. Лусочки його шкіри, що в’їлись в мою. Я тепер не пахну собою. Я пахну ним. Я не зможу з ним розлучитись.
То кому треба ті важкі слова, що я носила за собою. Слова, які я сотні разів прожила в своїх голові і жодного разу не озвучила. Кому треба слова, що ні разу не були сказані?