сліди мокрих тіней

Ще один із далекого 2010.

Маю надію найближчим часом його ще й озвучити.

Має бути гарно, ну?

Вечоріє. Біля окраїни міста припарковуються дві машини. З однієї з них виводять чоловіка років тридцяти. Йому страшно. Він точно знає, що зараз відбудеться, але страх не дозволяє тверезо оцінювати ситуацію.

З іншої виходять двоє з пістолетами. Один із підходить ближче до жертви і наказує йому впасти на коліна. Інший наводить зброю, проте не стріляє – мучає. Чоловік розуміє, що йому залишились секунди, але не розуміє головного – чому?

На горизонті з’являється ще одне авто. З нього граційно виходить жінка. Чоловіки з пістолетами переглядаються. Жертва усвідомлює. Жінка підходить до одного із катів і висмикує пістолет. Різко вистрілює два рази. Видихає. Стало легше.

Цей чоловік уже не підведеться з колін.

Ніколи не підведеться.

Жінка кидає зброю. Струшує руки, що неслухняно тремтять, і направляється до своєї машини. Щоб трохи заспокоїтись, закурює сигарету. На лобовому рухаються мокрі тіні, якими керує дощ, що тільки-но почав накрапати.

Жінка плаче.

Вона бачить на лобовому склі своєї машини, як Він тримає її за руку і говорить якісь теплі слова. Вона наївна, сімнадцятирічна, вірить йому. Неначе ось він, прийшов той самий принц, якого вона так вимолювала ночами.

В його погляді садиста вона бачила сміливість. В нього грубості – силу. Неначе жодного недоліку – одні позитиви.

Ось він іде. Відштовхує її, ламає, трощить. Словами ріже по живому, як ножем. Залишає на ній рубці. Добиває її, проїжджаючи по ній, наче асфальтним катком – а на тобі, почуй хрускіт власних кісток. Говорить, мовляв, я тебе вчу життю. Хоча насправді вчив її смерті.

Він пішов. Вона зализувала власні рани, зросталась як заманеться. Всі його уроки сприймала близько до серця. Скалічена, з зсунутими хребцями, шкандибала по життю.

Він приходив і йшов – вона звикала. Болить лиш перших кілька сотень раз, а далі наступає транс.

Вона вростала в озлоблену тітку. Говорила «я сильна», аби не нити. Відштовхувала людей, бо вони можуть зламати. Вбивала пам’ять, тільки вона не вмирала.

Сліди мокрих тіней на склі швидко зникають. Дощ вчухає.

Вона помалу відходить. Вдихає і видихає. Більше жодного когось, хто її зламає.

Його більше немає.