кава, вірш і до вірша.

Вперше каву мені робив літній чоловік.
Спочатку він говорив про каву і кофеїн. Я одним вухом слухала, іншим оновляла стрічку новин.
Далі він запропонував мені цукор. Я відмовилась. Продовжувала переглядати фото в інстаграмі.
- Шоколад..? - сказав чоловік, посипаючи моє латте шоколадом.
Я кивнула, не відриваючись поглядом від свого смартфону.
- Всі відмовляються від шоколаду, - зітхнув, - Бо час. Зриваються, забирають свою каву і біжать кудись.
Я кивнула головою. Здається, чоловік усміхнувся. Я не зауважила точно. Але майже певна, що він усміхнувся.
Далі він подав мені стакан:
- Смачного!
Я швидко сховала телефон і вхопилась за гарячу каву.
- Залиштесь, випийте, - чоловік показав на столик позаду.
- Я спішу, - крикнула уже при виході.
І у відповідь почула:
- Всі чомусь спішать. Втикають в свої телефони і спішать.
Допити каву без рифмового насилля мені не вдалось.

Старий Роджерс сидить обабіч, спостерігає, бурчить:

“Ти бачиш, Люсі, до чого ми доколитись, куди прийшли?

Всі біжать, спішать, гублять кроки і здачу. Забувають ключі.

А знаєш чому, Люсі? Бо воскові стали. Живуть, мов неживі.

Ти бачила, як вони носяться зі своїми електронними штуками,

Як ми з тобою носились з дітьми. Ні кроку без них. Нікуди.

Як вони з ними спілкуються, пишуть їм довжелезні листи,

І навіть якщо ідуть кудись, глянь, ця штука завжди у руці.

Учора я побачив пару, вони проходили повз. Не говорили.

Не цілувались. Неживі наче якісь. Я зупиняю їх і кажу:

“Гей, молоді люди. Гляньте на небо. Бачте, які чудові зірки”.

І знаєш що вони мені сказали? Нічого. Кинули п.ятку і пішли.

Люсі, просто взяли й пішли. Ні секунди не глянули в небо,

Чи хоч би куди? Пам.ятаєш, ми боялись зомбі - ось вони.

Вони не говорять між собою. Всі діалоги - електронні й прості

Здавалось би, звільнили стільки часу й можливостей. Але ж ні.

Вона поспішають, бо ці штуки говорять їм швидкість ходи.

Кажуть скільки чого їсти, і скільки пити води. Нагадають про справи,

Які наближають до мети. Але хіба є сенс рухатись саме туди,

Якщо не знаєш напевне. Не знаєш, чи це точно шляхи твої?

Дорога Люсі, зі мною зупиняються говорити лише поети і пияки.

Тільки вони нікуди не спішать, і дивляться на світ, як ми:

Розповідають історії, спостерігають за зорями, співають пісні.

І нікуди не йдуть. Здається, Люсі, їм просто нікуди йти.

24.09.2015