історія про те, як робити не треба.

Хто би знав скільки нервів і енергії я втратила турбуючись про те, хто що подумає про мене чи мої вчинки.
Скільки разів я грюкала книжками об стіл, з питанням чому я не подобаюсь тому чи іншому викладачеві.
Скільки разів мене розпирало від злості, бо мої старання догодити комусь не були оціненими.
І це я не згадую усіх родичів, знайомих, друзів моїх друзів, яким я заглядала у рота, аби вгодити і стати їм симпатичною.
Якби я тільки десяту частину цієї втраченої енергії перенесла на щось корисне - ох, боюсь уявити в яку б височінь я злетіла.

І найстрашніше, що оце бажання стати для всіх золотою монетою грало ж проти мене.
Якісь слова, які варто було сказати - залишились несказанними.
Якісь вчинки - незробленими.
А ще скільки всього залишилось на рівні ідей через мій страх осуду.



Усе вищенаписане - це історія про те, як робити не треба.
Засвойте, що для того щоб дозволити собі бути щасливим, достатньо схвалення лише декількох найближчих і найрідніших людей.
Я їх можу полічити на пальцях однієї руки. І найдивніше, що це ті люди, поруч з якими схибити не страшно.
А щодо інших? Їх думка повинна стати Вам байдужою.

Будьте чесними з собою та іншими.
Не шкодуйте про зроблені вчинки.
Не вибачайтесь за те, що трапилось не з Вашої вини.
Викиньте з голови зайве.
Не дозволяйте чужим людям ставати Вашими арбітрами.

І кінець кінців, дозвольте собі щастя!


Коментарі

  1. Цікаво...А мені чомусь завжди здавалося, що ви, Аню, якраз не з тих студентів, хто хоче подобатися викладачам)

    ВідповістиВидалити
  2. Так і хочеться зробити шось для себе. Дуже вдохновенно.Рілі.

    ВідповістиВидалити
  3. Саме те, що потрібно було прочитати... Саме в цей момент. Спасибі!

    ВідповістиВидалити

Дописати коментар

Популярні публікації