холодна сталь

Старенький пошарпаний текст.

У нього через місяць весілля. Вона буде в білому. Я буду в комі.

Вона триматиме його за руку. Я триматиму себе в районі серця.

Вони будуть щасливі. Я буду на грані зриву...

Його дзвінок розбудив мене. Мабуть, знову перепутав номера в телефоні.

- Алло.

- Привіт, впізнала?

А як не впізнати, коли його номер висвічує надписом «не брати». І все одно беру, по звичці.

- Впізнала. Щось хотів?

- В мене до тебе розмова. Серйозна...

Угукаю в трубку. Щоб не казав, зараз почнеться. І, начебто, є кнопка «викл», і не виключається.

- Чула, в мене за три тижні весілля (невже запрошує?), як то кажуть – «прощай, свобода». Я тут подумав... Може давай як в старі добрі часи, зустрінемось, перепихнемось. Востаннє... а?

Моє Сердце пропонує мені побути моїм востаннє. Лякає. Вбиває. Не заперечую.

- А як же твоя?

- Мою не чіпай. У нас все добре.

- Навіщо тоді?

- Скажем так: даю тобі шанс побути щасливою. Ти ж цього хочеш?

Тут здалось би вибити. Прийти в себе. Випити. Забутись. Заснути. А коли прокинутись, то усміхнутись. Відлягло. Пройшло. Не повернутись.

- Я в праві ставити умови?

- Ну, попробуй... – майже з насмішкою сказав він, наче розуміючи про що я.

- В мене буде одне бажання. Я скажу його потім. Але пообіцяй виконати!

Я знала про що прошу. Він її покине. Повинен! Я ж люблю.

- Її не кину. А все решта виконаю. Обіцяю!

Знайомий поворот в його під’їзд. Знайомі зашарпані двері. Тільки от йти було важко – в цих прольотах каблучками вицокує Вона.

За цими дверми починається: без зайвих слів і розмов. Без фраз, якими забавляв колись – чесно і по-справжньому...

- Ось вона, я – твоя лялька. Роби що хочеш...

Дозволила робити все. Чого раніше не дозволяла. І десь розуміла – це востаннє, а в душі скиміло – може відчує, може залишить...

Ось він – наш культ любові.

Він любить мене, безумовно любить. Ось прямо зараз. Любить. Любить. Любить...

А я дивлюсь в стелю. Згодом заплющюю очі, щоб він часом не помітив мого відсутнього погляду. Я ж теж люблю. Ось прямо зараз. Рухаюсь в такт його любові. Люблю...

І байдуже, що сказав би Фройд. У нас свій культ любові.

Не дає забутись розуміння його несвободи. Він же зараз повернеться до неї. А я повернусь у свою кому. І буде встократ важче, болючіше. До безтями огидно.

На його подушках збагнула істину. Віддалась без залишку. І без зайвих думок. Подумаєш, що потім боляче. Зараз же хороше!

Його балкон ні краплі не змінився. Тільки от вазонок якийсь дивний. Мабуть, її. На підвіконнику досить пір лежить кобура його батька. Дивувало завжди, невже їй тут місце?

Він затягує сигарету. Стоїть від мене на відстані витянутої руки, наче я чужа йому. Мабуть, правий.

- То що там із бажанням? – запитує, морщась.

- Все ще є.

І всередині надія – може кине?

- Ну, я вже казав. Вона залишається на місці. Ще щось?

Погляд відвожу, щоб не бачив мого болю. На підвіконнику лежить кобура. Не пуста.

- Я не це хотіла... Ти виконаєш все, що я б не сказала?

- Якщо це не стосується її, то так!

Рука потянулась за кобурою.

- Ти пообіцяв. Я вирішила.

Протягую йому пістолет.

Він зніяковіло дивиться на мене. В очах нерозуміння, здивування, питання:

- Що?

- Ти пообіцяв! А я не зможу жити без тебе. Жити і розуміти – що ось ти... Ти у мене був. Розумієш, був! А тепер немає, ти не у мене... Я занадто сильно люблю тебе, щоб змушувати жити без кохання. А ця забаганка – це мій егоїзм. Спаси мене – не дай жити згадками про тебе...

Далі несу щось незрозуміле. І продовжую наполягати.

Не стримую сліз. Обертаюсь, щоб взяти серветки...

...В потилицю впирається холодна сталь.

2010